Національна паралімпійська збірна команда України – почесний амбасадор України-2024 у спортивній дипломатії

Успіх українських паралімпійців у спортивній дипломатії було відзначено Міністерством закордонних справ України спеціальним званням почесного амбасадора України-2024 у спортивній дипломатії. Нагороду отримали представники національної паралімпійської збірної команди України: Денисенко Ярослав – дворазовий чемпіон та бронзовий призер Паралімпіади-2024 з плавання, Яременко Ілля  - срібний призер Паралімпіади-2024 з плавання,  Литовченко Марина - срібна призерка Паралімпіади-2024 з тенісу настільного, Корінець Євгеній – учасник Паралімпіади-2024 у волейболі сидячи (парамедик, який потрапив після ампутації до пара збірної з волейболу).

Пара збірна України направду проявила себе дуже яскраво у галузі спортивної дипломатії, не тільки використовуючи всі можливості протистояння так званим «нейтральним» атлетам, але й об’єднуючи світ навколо України.

Від імені усієї збірної на урочистості виступив Ярослав Денисенко, який подякував усьому загалу за честь стати почесними амбасадорами у спортивній дипломатії та Збройним силам України завдячуючи яким паралімпійці продовжують робити свою роботу і мають можливість представити Україну на найвищих споптивних форумах, таких як Паралімпійські ігри. « Усвідомлючи історичний момент цієї події (Паралімпійських ігор – ред.),  ми не могли не представити Україну, ми на цю можливість були спроможні. І наші можливості завжди перевірялися: були деякі ситуації, коли до нас в паралімпійське селище приїжджали сенатори зі Сполучених Штатів Америки, або Міністерка закордонних справ Німеччини… У нас були пресконференції, на яких ми пригадували проблеми, війну і що нам потрібна допомога усього колективного Заходу. І не знаю, чи це співпадіння чи ні, але після того, як ми поспілкувалися з Міністром закордонних справ Німеччини – на наступний день Україні дали зброю. Хочу подякувати за можливість використати Паралімпіаду як майданчик для нагадування про те, що українці боряться, українці перемагають, українці – це сильна нація! І ми, як могли, показували це на Паралімпійських іграх в Парижі! Тому ми надзвичайно вдячні за цю нагороду і можливість бути тут зараз. Слава Україні!»

На XVII літніх Паралімпійських іграх (28.08-08.09.2024 року, м. Париж, Франція) паралімпійська збірна України завоювала 82 медалі  - 22 золоті, 28 срібних та 32 бронзові та посіла 7 місце у медальному заліку за кількістю золотих нагород та 5 – за загальною кількістю медалей. 11 видів спорту із 17 вибороли високі нагороди! Із 139 членів національної паралімпійської збірної команди України 65 спортсменів вибороли високі нагороди Паралімпіади-2024.

Незважаючи на ризик санкцій, про які застерігали в Міжнародному паралімпійському комітеті, українські паралімпійці регулярно висловлювали позицію щодо так званої «нейтральності» зовсім не нейтральних росіян та білорусів та відмовлялися від спільних фото й обіймів, коли опинялися на одному п’єдесталі з ними, давали численні інтерв’ю про «нейтральних» атлетів країн-вбивець та уникали провокацій, які останніми постійно реалізовувались і в паралімпійському селищі, і на спортивних майданчиках Паралімпіади в Парижі. Більш очевидні види протестів, як-то на чемпіонаті Європи з пара плавання, коли призери здіймали кулак догори, були заборонені Міжнародним паралімпійським комітетом, але атлети час від часу нехтували цією забороною.

А чого тільки вартувало відстоювання парадної та спортивної форм національної паралімпійської збірної, яку не хотіли затвердити у Міжнародному паралімпійському комітеті!...

За два дні до завершення Літньої Паралімпіади-2024 національна пара збірна була запрошена на спеціальний прийом до мерки Парижу Анн Ідальго та отримала з її рук найвищу відзнаку Парижа — медаль Гранд Вермей.  Анн Ідальго нагородила українських спортсменів, а також висловила підтримку Україні.

Посол України у Франції Вадим Омельченко назвав українських паралімпійців «колегами», бо вони теж презентують державу за кордоном: «Хочу звернутися до вас, як до колег. Тому що ви є дипломатами, як кожен зараз українець. Але, на відміну від нас, дипломатів, які перебувають переважно у тіні, ви є справжніми героями. І те, що ви зараз робите, те, як ви боретесь і перемагаєте, — неймовірні речі».

Крім того, національна паралімпійська збірна команда України на чолі з президентом Валерієм Сушкевичем під час Паралімпіади в Парижі мали потужну зустріч із Міністеркою закордонних справ Німеччини Анналеною Бербок, яка спеціально для спілкування з національною паралімпійською збірною України приїхала до паралімпійського селища в Парижі, після чого невдовзі Німеччина надала Україні новий пакет військової допомоги.

До речі, за визначенням МЗС України “Почесними амбасадорами” можуть стати громадяни України, іноземці, а також юридичні особи, зареєстровані в Україні або в іноземних державах, діяльність або внесок яких:

• мали відчутний політичний, економічний, культурний ефект для просування позитивного іміджу України за кордоном;
• стали причиною широкого позитивного розголосу про Україну за кордоном;
• спричинили помітні зміни в ставленні до України, вплинули на прийняття рішень на користь України;
• сприяли захисту прав та інтересів фізичних та юридичних осіб України за кордоном;
• сприяли захисту національних інтересів України, зокрема її суверенітету та територіальної цілісності, просуванню до членства в ЄС та НАТО, розбудові партнерських відносин з іншими країнами, розвитку сталих економічних зв’язків, залученню значних міжнародних інвестицій;
• суттєво допомогли розбудові спроможності держави у сфері публічної дипломатії.

****

Спортивні досьє пара атлетів:

• Денисенко Ярослав – дворазовий чемпіон та бронзовий призер Паралімпіади-2024 з плавання.

Заслужений майстер спорту України. Багаторазовий чемпіон і призер чемпіонатів Європи та світу з плавання. Чотириразовий срібний призер літніх Паралімпійських ігор 2016, дворазовий чемпіон та бронзовий призер літніх Паралімпійських ігор 2024. Повний кавалер ордена «За заслуги». Виступає у класі спортсменів з порушеннями зору.

Коментуючи свої золоті нагороди на Паралімпіаді в Парижі, Ярослав сказав: "Фантастичні враження. Чекав на це дуже довго, вісім років чекав,. Стадіон надзвичайний, стільки глядачів. Ніколи в житті не думав, що можу забити [трибуни] повністю не футболом, а плаванням. Дуже круто, що люди приходять, підтримують. Вдвічі круто, що моя сім'я тут. Дуже круті враження".

По завершенню Паралімпіади в Парижі полтавчанин Ярослав Денисенко віддав своє золото для підтримки ЗСУ -  на Небесний русоріз!  У інтерв’ю він наголосив, що це його обовʼязок – віддячити нашим військовим за захист України.

Спортсмен представляє Полтавський регіональний центр з фізичної культури і спорту  осіб з інвалідністю «Інваспорт».

• Яременко Ілля  - срібний призер Паралімпіади-2024 з плавання.  Ілля - призер трьох Літніх Паралімпійських ігор. Заслужений майстер спорту України. Багаторазовий чемпіон і призер чемпіонатів Європи та світу з плавання. Повний кавалер ордена «За мужність».

Плавець Ілля Яременко став дебютантом української збірної у Ріо-2016. До участі у Паралімпіаді він готувався п'ять років, але про те, що все ж потрапив до складу команди, дізнався буквально за кілька тижнів до від'їзду. Попри те, що він посідав шосте місце у світовому рейтингу та плавав зі швидкістю 2,2 метри за секунду, Ілля не розраховував отримати призове місце. Однак він все ж взяв бронзову медаль у запливі на 50 метрів у класі S12 (спортсмени із порушеннями зору). У Токіо в Ілля здобув срібло, і у Парижі теж став віцечемпіоном Ігор. Лише 0,13 секунди відділяло спортсмена від золотої нагороди, яку здобув так званий «нейтральний» атлет з білорусі, який не приховував свого ворожого ставлення до України.

Ілля народився і виріс у Києві. Він так пригадує своє дитинство: « Я народився з тотальним порушенням зору. Спочатку в пологовому будинку лікарі довго не визнавали цього. Потім бабуся зауважила, що я більше мацаю, ніж дивлюся на все. Зрозуміла, щось не так, мене відвели до Охматдиту, і ось там уже сказали, що я не бачу. Мені тоді місяці чотири було всього. У мами були важкі пологи, у мене з'явилася внутрішньочерепна гематома, яка придавила зоровий нерв. Лікарі навіть не прогнозували, що є шанс відновити зір.

Коли мені було три чи чотири місяці, батьки займалися зі мною аквааеробікою та бебі-йогою, щоб якось боротися з моєю хворобою. Аквааеробіка – це неприємна історія загалом. Мама каже, що вона мене багато разів топила: занурювала у воду, щоб кров приливала до мозку та активізувала розвиток зорового нерва. Не знаю, звідки взялося. Але, мабуть, допомогло – після цього одне око трохи у мене почало бачити більш-менш нормально.

Я довго реабілітувався, лежав у різних лікарнях, проходив всякі терапії, уколи під очі, вітаміни, масажі... Досі лікую зір. Намагаюся правильно харчуватись, щоб підтримувати очі. Ну поки зір на мінімумі все-таки тримається.»

«Після того, як батьки займалися зі мною цією моторошною аквааеробікою, я почав дуже бояться води, неймовірно просто! Навіть коли повз ванну проходив – за бабусю чіплявся, не відпускав її взагалі. Але мене бабуся з дідусем привчили назад до води. Спершу змушували хоча б зайти в калюжу. Потім мене посадили до тазика з водою. З тазиком була страшна історія – я довго не хотів у нього сідати, для мене там було надто глибоко. Потім звик. Потім навіть почав ходити на озеро. Заходив у воду спочатку по коліно, потім – до пояса. Потім захотілося вже з іншими дітьми у воді гратися, і ось так потихеньку навчився плавати.

Коли я вперше стрибнув у 23-метровий басейн – то був шок! Стільки води! Так глибоко! Я не знав, що робити! Розгубився, стало страшно, подумав, що зараз втоплюсь, але нічого, навчився потихеньку і пішов далі. Не пам'ятаю, як подолав страх перед водою. Але подолав. Хоча досі не дуже люблю плавати на спині – мені здається, що зараз мене щось потягне на дно. Зараз для мене вода – це життя. Я проводжу в ньому 50% життя, як рибка.

Батьки привели мене до басейну, коли мені було вісім років. Думаю, це було спочатку в рамках реабілітації зору. Років до 14-ти я плавав так собі. Починав плавати зі здоровими хлопцями, довго з ними плавав, мабуть, років із п'ять. Потім змінив тренера, почав серйозніше готуватися до міжнародних змагань, потрапив до Інваспорту, мені встановили групу інвалідності, я підійшов до класу – і мене взяли. Потім уже потрапив до збірної.»

Спортсмен представляє Київський  регіональний центр з фізичної культури і спорту осіб з інвалідністю «Інваспорт».

• Литовченко Марина - срібна призерка Паралімпіади-2024 з тенісу настільного. Заслужений майстер спорту України. Марина Литовченко — призерка Паралімпіади у Ріо-де-Жанейро, чемпіонка в Токіо та віцечемпіонка в Парижі. Багаторазова чемпіонка і призерка чемпіонатів Європи та світу і міжнародних турнірів з тенісу настільного. Повний кавалер ордена княгині Ольги. Виступає у класі спортсменів з ураженнями опорно-рухового апарату.

Лиш через те, що Марина має інвалідність — вроджену аномалію верхніх і нижніх кінцівок, їй довелося навчатися далеко від її дому у Харкові — у спеціалізованій школі в Херсонській області:

"Це були 1990-ті роки, коли було не заведено говорити про інвалідність і про те, що такі люди взагалі-то існують. У Радянському Союзі та й після проголошення незалежності України людей з інвалідністю завжди відправляли в такі спеціалізовані школи. Тому я, звичайно, не виняток", — із сумом каже Марина.

У школі їй легко давались математика та точні науки — майбутня спортсменка навіть думала, що стане вчителькою. Та понад усе тоді боялася, що не зможе самореалізуватися через стереотипи й упередження щодо людей з інвалідністю.

Після спеціалізованої школи деякі вихованці/-ки потрапляли в один з інтернатних закладів для дорослих людей. Марина пригадує:

"Коли виходиш із тих стін, мусиш думати, як заробляти на життя, де жити… Тоді вирішували, куди піде людина після школи не з огляду на знання, а на інвалідність. Наприклад, якщо людина буде постійно стикатися з різними барʼєрами в повсякденному житті, то їй пряма дорога тільки в інтернат".

За словами жінки, решта випускників та випускниць, які могли більш-менш адаптуватися до недоступного середовища, обирали навчання в коледжі, технікумі чи університеті. Вона теж хотіла бути серед них — попри те, що далеко не всі люди в її оточенні вірили в неї.

"Я менше звертала увагу на думки інших, бо ж розуміла — далі треба рухатися. Лише так можна знайти себе і можливості. Я знала, що я мушу вчитися і вступила до технікуму, бо моєю ціллю далі був університет", — розповідає спортсменка.

У 2012 році Марина успішно вступила до Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна на спеціальність "Соціологія". Спорт увійшов у життя тодішньої студентки спершу як захоплення — Марина почала грати в настільний теніс і почала їздити на навчально-тренувальні збори. "Я не думала, що поріднюся зі спортом, тому що для мене важливо було здобути освіту та можливість працювати", – каже Марина. Але з часом хобі переросло у тренування за графіком. Так жінка почала професійно займатися спортом. Згодом неодноразово ставала переможницею всеукраїнських та міжнародних змагань, спортивних турнірів.

У 2016 році у складі національної паралімпійської збірної з настільного тенісу Марина представляла Україну на Паралімпійських іграх у Ріо-де-Жанейро, де виборола бронзову медаль. А у 2020 році жінка виграла своє перше "золото" на Паралімпіаді в Токіо. Саме ця медаль допомогла відбудувати рідний університет -  спортсменки, яку вона продала для відкриття збору на відновлення пошкоджених і зруйнованих корпусів університету в Харкові, в якому навчалась.

В одному з інтервʼю Марина поділилася, що ця медаль для неї — найдорожча, адже її вона виборола в протистоянні з росіянкою. Ще ціннішою ця річ стала, коли з'явилася можливість конвертувати її в допомогу університету.

Наразі Марина навчається на аспірантурі Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди. Там вона розробляє рекомендації, як тренерам/-кам працювати з паралімпійцями/-ками. У межах дослідження пише матеріали та в ролі експертки долучається до різних тренінгів.

Спортсменка представляє Харківський регіональний центр з фізичної культури і спорту  осіб з інвалідністю «Інваспорт».

• Корінець Євгеній  – учасник Паралімпіади-2024 у волейболі сидячи (парамедик, який потрапив після ампутації до пара збірної з волейболу). Майстер спорту України. Чемпіон міжнародного турніру з волейболу сидячи.

Євгеній Корінець з початку повномасштабного вторгнення пішов добровільно служити до лав ЗСУ.  Був у роті охорони, а потім у 30-й окремій механізованій бригаді і  воював на Бахмутському напрямку, де і отримав поранення, внаслідок якого втратив ногу. Євгеній  був бойовим медиком. На Паралімпіаді-2024 брав участь у складі національної паралімпійської збірної команди з волейболу сидячи. Виступає у класі спортсменів з ураженнями опорно-рухового апарату.

У квітні 2024 року він з гравцями збірної з волейболу сидячи виграли міжнародний кваліфікаційний турнір у місті Далі (Китай). За його словами, у матчі за "золото" українці перемогли команду США з рахунком 3:0 та здобули ліцензію на участь у Паралімпіаді-2024 у Франції.

"Коли прапори підіймаються і український гімн грає, то це дуже багато означає. Коли у комуністичному устрою грає український гімн. Це дуже класні емоції були", — поділився Євгеній.

Параатлет пояснює: попри те, що, на перший погляд, класичний волейбол і волейбол сидячи виглядають як одна й та ж гра, насправді вони зовсім різні. І спершу звикнути до змагань у волейболі сидячи Корінцю було непросто: «У волейболі сидячи я з січня чи лютого 2024 року. Від класичного волейболу залишилися деякі навички, але можу сказати, що класичний волейбол і волейбол сидячи – це два зовсім різні види спорту. Тут може бути лише одне спільне слово – волейбол».

Волейболіст наголошує: після служби в армії поставив перед собою наступну мету – боротися на спортивному фронті Відзначимо, що на Паралімпійських іграх-2024 збірна команда України зайняла 7 місце, обігравши команду Франції з рахунком 3:0.

Євгеній Корінець спільно із  Дмитром Мельником - пара волейболістом збірної, який служить у лавах ЗСУ, на унікальній зустрічі з Міністеркою зарубіжних справ Німеччини Аналеною Бербок, яка лише один день була у Парижі і спеціально приїхала до національної паралімпійської збірної команди України в паралімпійське селище, розповіли наскільки Україні потрібна підтримка Європи та світу, як потребує фронт зброї, аби здолати ворога. Чи це співпадіння, чи ні, але вже згодом Німеччина надала Україні новий пакет військової допомоги.

Спортсмен представляє Житомирський регіональний центр з фізичної культури і спорту  осіб з інвалідністю «Інваспорт».